УЛАФ запрошує в Україну гравця НФЛ. Тренером збірної




«Футбол розставляє все на свої місця» … Ця фраза вирвана з контексту. Але сенсу від цього менше не стає. Історії знайомства з американським футболом по-своєму схожі. Відмінності в дрібницях, але в цілому – це історії, коли футбол дійсно розставляв все на свої місця. Так сталося і з Ігорем Ольшанським! Сьогодні я пропоную вам інтерв’ю людини, першого українця, який пробив собі доріжку в НФЛ! І він певен, що не останній українець. І … А ви знаєте, я не буду багацько писати. Для початку, прочитайте інтерв’ю, і вам усе стане одразу зрозумілим;)

 

Денис Полубінський (далі Д.П.) – В інтернеті про Вас можна знайти безліч інформації. В основному – це Ваші успіхи у футбольній кар’єрі. А ось про переїзд і про життя в США, інформації мало. Як це було? Ваші перші відчуття від переїзду за океан. Ви пам’ятаєте щось з цього?

Ігор Ольшанський (далі І.О.) – Так, ми поїхали в 88-м, здається, і в 89-му вже були в США. Весь переїзд тривав десь рік. Ми через Італію їхали. Потім добралися до Сан-Франциско. Я був маленький ще. Мені було лише 7 років в 89-му році. Все було нове. Інші люди. Чогось не розумів. Але так як я знав, що біля мене сім’я, все було добре. Потім пішов до школи. У другий клас. Нічого особливого не відбувалося. Було кілька моментів, що доводилося боротися з кимось, але нічого такого. Якщо про спорт, то я, як і всі діти – грав, стрибав. Потім якось мій тато приніс додому штангу. Мені було років 9 – 10 десь. І я почав займатися штангою потроху. Качав біцепси, трицепси. Почав віджиматися. Все йшло як завжди. Потім пішов боксом займатися, десь років 12 мені вже було. Але не просто так. Зі мною трапився один неприємний випадок. Мені було 11 років, і я з хлопцями поїхав в інший кінець міста. Там було місце таке, не дуже хороше. На мене напали. Довелося битися, захищати себе! Вони мене побили, вони були старші за мене, більші. Ну знаєш, ніс трохи розбили, губу, око трохи – нічого особливого. Ось тоді я почав займатися боксом. У мене поруч з будинком була така студія і тренер, чемпіон Молдови, його звали Жора, прізвище я його не знаю, на жаль. І у нього була своя школа. Свій зал. Ми почали займатися боксом. І ти знаєш, це побудувало мій характер! Після того як мене побили, не сильно, але все одно в 11 років, це був для мене як шок. Був якийсь страх. А бокс мені допоміг. Допоміг вибудувати характер. Я виріс в ті часи, в 12 – 13 років вже був 190 см, 6 футів і 3 дюйми. Дуже великий став. Почав грати в баскетбол. Спорт почав сильно тягнути. Тренери мене добре знали, що я високий. Потім я пішов до старшої школи, High school, у 9-й клас. Туди брали не всіх, тільки певних людей, а так як я був спортсмен, вони мене спокійно взяли. У той час я ще не грав в футбол. Взагалі. Я не знав, що таке американський футбол. Я качався, грав у баскетбол і у мене це здорово виходило. Я пам’ятаю, я тільки потрапив в школу, там був футбольний тренер і він одразу почав мене вербувати, кликав грати в футбол. Але у мене ще не було азарту. Вже пізніше, мені було, напевне, років 16, до мене підійшов один тренер. Йому було десь 70. Його звали Вінс Трінгалі. Головний тренер у моїй школі. Коли були футбольні ігри, я приходив, і він мене одного разу помітив. Він підійшов і запитав «чому ти ходиш тільки дивитися, чому не на полі, чому не граєш», а я йому кажу – «я баскетболіст». А він такий, «хто тобі сказав, що ти баскетболіст, тобі набрехали» (сміється). І він у мені запалив вогонь. Плюс в баскетболі не дуже вже й виходило. Я був як 6-й гравець, я в 5-ку не потрапляв. Тоді я вже відчував, що це не моє. Тому я подумав і вирішив спробувати цей американський футбол. Без техніки, без нічого, я вийшов на гру. Майже відразу. Але я був найбільший, найсильніший чоловік на полі! Та й в принципі, так було майже завжди в моїй кар’єрі. Швидкість була хороша і гнучкість. Без техніки я падав багато, я не знав, як куди бити, куди класти свої руки. Вони мені просто всі в ноги кидалися, падали і я на них валився зверху. Трохи згодом, Вінс влаштував мені перегляд в Орегоні. У нього був приятель там, другий головний тренер команди. І вони мене як би покликали до їхнього табору. Мені було 17 років, а на той час я мав 197 см зросту і вагу 127 кг. АЛЕ! Я пробіг 40 метрів за 4.8 секунди. Як ти розумієш, стипендія була у мене в кишені. Сказали, що хочуть, щоб я грав за них. Уяви, я у футболі тільки 2 роки, а у мене вже була стипендія. Вони забезпечили все навчання, житло та харчування – повністю.

 

Д.П. – Тобто за такою студентською програмою можна спокійно жити? Без зарплати. Цього вистачає?

І.О. – Так. Тобі вистачає на їжу. Тобі вистачає на житло. На все вистачає. Звичайно, якщо ти хочеш їздити на машині, то мама або тато повинні допомагати. І ось, я в Орегоні. Різні коледжі теж хотіли, щоб я пішов до них, але так як Орегон був першим, я пішов туди. Грав теж без техніки. Але я вчився. Дивився як хтось щось робив і повторював. Не завжди виходило. Але я старався. У коледжі хотіли, щоб я відразу був стартовим. Я не був готовий, але вони наполягали. І я вчився далі. Перший рік для мене був, так званий «Red Shirt», червона майка. Це коли ти можеш тренуватися, але час не вважається проти твого сезону. У тебе є тільки 4 сезони для коледжу. Якщо не дай Боже гравець розірвав щось і не може грати, є ще «Gray Shirt», сіра майка. Це означає, що ти можеш у принципі мати стипендію, але не грати і при цьому мати в запасі ті 4 роки.

 

Д.П. – Цікава система!

І.О. – Так. Я грав перший рік «Red Shirt». Другий рік, першу половину, я не стартував, ще не хотів. У команді був старший і він випускався. Це нормально. Вони старші, вони мають пріоритет. Але потім, під кінець року, я вже був стартовим. Потім другий сезон і третій теж. У мене в запасі був ще рік, але я вирішив піти в НФЛ. Один агент написав мені, показав цілий журнал про мене, який сам же і зробив. Сказав, що у мене є дані і я можу йти у профі. А так як у мене вже була сім’я і я всередині відчував, що якщо віддаю своє здоров’я на спорт, то час йти і заробляти. Тому що вони багато забирають у коледжі. Якщо є можливість заробити, то давай підемо спробуємо заробити!

 

Д.П. – Розкажіть, як проходив Драфт. Що це таке, з точки зору гравця?

І.О. – До цього я був на National Combine. Там вибирають, грубо кажучи, 250 найкращих і перспективних атлетів. В Індіанаполісі. Вони там перевіряють IQ, на кожен суглоб дають навантаження, швидкість, силу, реакцію – все що можливо, все перевіряють. Потім тебе вносять в систему. За моїми результатами, що я вижав лежачи 100 кг 43 рази, я вже знав, що потрапив в 5-ку або 6-ку кращих. В історію увійшов, одразу! Зараз вже в 10-ку …

 

Д.П. – Якщо є рекорд, його хтось намагатиметься побити …

І.О. – Так, це нормально. Я 46 разів вижимав після цього. Нічого, зараз би вже в 3-ку увійшов. Але у мене було пошкодження плеча за 3 місяці до тесту. Суглоб розійшовся. Але я знав, що в перший день, мене візьмуть. Draft розбивається на 2 дні. Я сидів, мій агент приїхав, сім’я була, підтримувала, ми дивилися. І з’являється рядок знизу – Ігор Ольшанський – Сан Дієго «Chargers». Мені відразу зателефонували з команди. По тому місцю, на якому тебе вибирають, ти вже можеш визначити зарплатню і як тебе зустріне команда. Тих, кого беруть в перші 3-4 раунди, вони як стартові вже. Вони розуміють, що команда буде в тебе інвестувати. А мене як другим взяли. Першим команда взяла Елай Менінга і обміняла на Філіпа Ріверса, потім взяли вже мене.

Д.П. – Приголомшливий результат! А ви замислювалися, в яку команду хочете потрапити, коли ще грали в коледжі?

І.О. – Я не знав. Я тоді в Далласі може хотів грати. Я літав в Даллас до Драфта. У Канзас Сіті не дуже хотів грати. Ті міста, які не дуже розвинуті, я не хотів в них грати. Хотів ближче до дому. Але у принципі, у мене не було такого, щоб я хотів потрапити в конкретну команду. Тому що я почав грати тільки в 17 років. Тоді у мене ще не було найулюбленішого гравця, або найулюбленішої команди. Щоб я там з татом виріс на іграх, у мене такого не було. Розумієш, мене футбол взяв, бо я найбільш підходив цьому спорту.

 

Д.П. – Ви знали, що Ви кращий в цьому спорті і цього було достатньо.

І.О. – Так. Це як благословення! У цьому спорті у мене все виходило. Всі до мене тягнулися. Допомагали. Це був мій спорт. Я це розумів.

 

Д.П. – Як все було в перший сезон в НФЛ?

І.О. – Перший сезон в НФЛ був супер! Я стартував. Я домінував. Травм майже не було. Я був у шикарній фізичній формі. Розривав всіх, даю слово! Я не хочу казати, що він був легким, тому що нічого легкого у футболі немає. Але в порівнянні з іншими сезонами, він був легким. Тому що я був на самому піку свого фізичного стану. Другий сезон – розірвав зв’язки ноги. Третій сезон – розірвав коліно. Щороку травми накопичувалися. Але перший сезон був найяскравішим. І ми тоді потрапили у плей-офф! Перший мій рік, і ми у плей-офф. Не знаю скільки років команда не потрапляла туди. Але це відчуття було незабутнім!

 

Д.П. – А є різниця, коли виходиш на поле в НФЛ і на поле у коледжі?

І.О. – У коледжі всі вболівальники молоді, розумієш? Є гучний оркестр. Всі кричать твоє ім’я. Я пам’ятаю, як кричали моє: Ігор, Ігор! Всі знають тебе. А в НФЛ вони трохи інші. Люди старші. Публіка старша. Ти не чуєш свого імені. Ти почуєш його, якщо тільки щось зробиш. Більш як професійне все. Але дивлячись де ти знаходишся. Проти кого граєш. Бувало так, що можуть кинути в тебе щось. Іноді публіка навіть більш агресивна. Все залежить від уболівальників. Але гра набагато швидша, в професійному футболі. У коледжі, ну може одна людина в команді буде такого рівня як я. А в професійному футболі, вони всі практично такі ж як я. НФЛ забирає найкращих. Це нормально.

Д.П. – Чим ще відрізняється НФЛ від коледжу? Можливо гравцями?

І.О. – Так, гравці жорсткіше. Вони на багато більші, швидші. Вони навіть зліші. І в НФЛ менше дружби. У коледжі усі дружать. А в НФЛ всі як на роботу ходять. У всіх сім’я і всі у кінці йдуть додому. У мене особисто проблем не було. Я відчував різницю, так! У фізичній підготовці гравців. І в їх техніці. Але я займався тільки футболом – цілий день тренувань. І ти думаєш тільки про нього. Це спрощує все. Тільки НФЛ – довгий. На багато довший за сезон коледжу. У тебе 16 ігор регулярного чемпіонату. 4 гри у пресізон, вже 20. І ще 3 тижні, це вже 23 тижні. І ще десь 4 тижні після. Довгий сезон!

 

Д.П. – Розкажіть про Ваш тренерський досвід. Я читав, що Ви були тренером в одній зі шкіл. Ви і зараз тренуєте?

І.О. – Ні. Я вже не треную. Я тренував пару років місцеву команду. Вийшло, що мій син грав у бейсбол і до мене підійшов один чоловік. Він каже: «Ви Ігор Ольшанський?», «Чи не хотіли б Ви допомогти команді?». Я вирішив спробувати. І мені сподобалось! У команди була певна перспектива. А зараз у мене є маленький син. Йому три роки. І останні 3 роки я сиджу вдома. Я нікого не треную. Але техніка у мене хороша і про цю техніку мало хто знає. Тут її не використовують.

 

Д.П. – Чому?

І.О. – Ну її просто немає. Щоб цю техніку відчути, потрібно щоб людина піднялась на дуже високий рівень. Інакше не зрозумієш, як нею скористатися.

 

Д.П. – І Ви намагалися впровадити цю техніку в школі?

І.О. – Так. Я їм показував. І у мене був один підопічний, хлопець, який ніколи не грав у футбол. Він був до цього в регбі, грав в Австралійський Футбол. Він приїхав сюди. І в команді хотіли зробити з нього лайнбеккера. Коли я прийшов в команду, я сказав йому: «Іди сюди. Я знаю, чим тобі потрібно займатися і що робити ». І я над ним працював, працював, працював! Він звичайно був трохи твердий. «Тверда голова». Але атлет фізично відмінний. І у нього все вийшло.

 

Д.П. – Він продовжив грати в футбол?

І.О. – Так. В коледжі. Там намагався грати. Але зараз я не знаю. Напевно, він поїхав назад додому. Йому не дуже подобалося тут життя. В Австралії йому краще.

 

Д.П. – Ви бачили відеозаписи матчів американського футболу в Україні? І як взагалі Ви дізналися про футбол в Україні?

І.О. – Я просто перевірив все по Інстаграмм. Ввів «Ukrainian Football», перевірив, а ось і ви! До нас в цю школу приїжджав ще Максим, я не знаю його прізвище, але здається він росіянин. Він приїхав туди як на навчання. Дивився, питав мене. І я йому показував все. Я знав, що там у вас грають. А потім в інтернеті подивився, перевірив і побачив пару ігор на YouTube. Я відразу зрозумів, що у вас рівень як у нас в high school, тільки грають дорослі. Щось накшталт такого рівня.

 

Д.П. – Мабуть, так і є … Ви приїдете до нас в Україну підвищувати рівень нашої гри?

І.О. – Так. Приїду. Але потрібно все правильно організувати. Поле, спеціальні камери, щоб все знімати, зал з екраном, щоб розбирати деталі. Це можна. Потрібно робити!

Д.П. – Чудова новина! І на останок, щоб Ви побажали нашим українським футболістам?

І.О. – Я б побажав багато здоров’я. І щоб вони багато і добре працювали. І дружно грали. Будували свій характер. Тому що цей спорт багато чому вчить. Він багато дає. Він важкий на стільки, що життя навколо стає простішим і зрозумілішим. Футбол розставляє все на свої місця. Тому я бажаю їм досягти успіху у цьому спорті!

 

Прочитали? Думаєте це пусті балачки? Хах

Ігор Ольшанський в Україні.

Coming soon…

 

Денис Полубинський